Буре вугі­л­ля. Гене­зис та поши­ре­н­ня.

Буре вугі­л­ля являє собою пере­хі­дну фор­му твер­дої горю­чої кори­сної копа­ли­ни оса­до­во­го похо­дже­н­ня від тор­фу до кам’яного вугі­л­ля. Його покла­ди заля­га­ють у надрах Зем­лі у вигля­ді пли­то- й лін­зо­по­ді­бних тіл з неве­ли­кою, порів­ня­но із пло­щею роз­по­всю­дже­н­ня, поту­жні­стю. Буре вугі­л­ля вхо­дить до пере­лі­ку кори­сних копа­лин загаль­но­дер­жав­но­го зна­че­н­ня затвер­дже­но­го поста­но­вою Кабі­не­ту Міні­стрів Укра­ї­ни від 12 гру­дня 1994 р. № 827, як твер­ді горю­чі кори­сні копа­ли­ни.

Умови утворення

Вугі­л­ля поді­ля­є­ться на:

• гумо­лі­ти, що утво­рю­ю­ться із про­ду­ктів пере­тво­ре­н­ня від­мер­лих вищих рослин;
• сапро­пе­лі­ти, що утво­рю­ю­ться із про­ду­ктів пере­тво­ре­н­ня ниж­чих рослин і мікро­ор­га­ні­змів;
• сапро­гу­мо­лі­ти, які є пере­хі­дним типом між гумо­лі­та­ми та сапро­пе­лі­та­ми.

Гумо­лі­ти поді­ля­ю­ться на гумі­ти та ліпто­біо­лі­ти. Сапро­пе­лі­ти поді­ля­ю­ться на вла­сне сапро­пе­лі­ти (богхе­ди) та гумі­то-сапро­пе­лі­ти. Сапро­гу­мо­лі­ти поді­ля­ю­ться на кен­не­лі та касья­ні­ти.

Біль­шість вико­пно­го вугі­л­ля нале­жить до гумі­тів. Всі інші види ста­нов­лять про­шар­ки, лін­зи у пла­стах гумі­тів, рід­ко утво­рю­ють само­стій­ні пла­сти і покла­ди.

Для утво­ре­н­ня вугі­л­ля необ­хі­дні спри­я­тли­ві перед­умо­ви, а саме:

• фіто­ло­гі­чні (рослин­ний мате­рі­ал);
• клі­ма­ти­чні (забез­пе­чу­ють мас­шта­би жит­тє­ді­яль­но­сті та інтен­сив­ний роз­клад мате­рі­а­лу);
• гео­те­кто­ні­чні (умо­ви захо­ро­не­н­ня мате­рі­а­лу);
• гео­мор­фо­ло­гі­чні (зумов­лю­ють обста­ви­ни для нагро­ма­дже­н­ня і збе­ре­же­н­ня рослин­но­го мате­рі­а­лу).

Спри­я­тли­вим сере­до­ви­щем для утво­ре­н­ня вугі­л­ля є водо­йми зі сто­я­чою або сла­бо рухли­вою водою, де немає віль­но­го досту­пу кисню. З нагро­ма­дже­н­ням рослин­них зали­шків басейн посту­по­во забо­ло­чу­є­ться. За дотри­ма­н­ня необ­хі­дної воло­го­сті та непе­рерв­но­го посту­по­во­го зану­ре­н­ня літо­сфе­ри боло­тний режим збе­рі­га­є­ться дуже дов­го.
Про­цес утво­ре­н­ня вугі­л­ля умов­но поді­ля­є­ться на три ста­дії – біо­хі­мі­чну, хімі­чну та гео­ло­гі­чну.

При біо­хі­мі­чній ста­дії у боло­тних умо­вах від­бу­ва­є­ться нагро­ма­дже­н­ня та роз­клад рослин­них зали­шків, що закін­чу­є­ться пере­тво­ре­н­ням на торф.
Хімі­чна ста­дія вклю­чає ряд хімі­чних реа­кцій, що спри­я­ють ство­рен­ню одно­рі­дної коло­ї­дної маси. Сюди нале­жать гелі­фі­ка­ція, фюзе­ні­за­ція, біту­мі­за­ція.
Гео­ло­гі­чна ста­дія почи­на­є­ться після захо­ро­не­н­ня тор­фо­ви­ща, його пере­тво­ре­н­ня на гір­ську поро­ду, яка під впли­вом тиску та під­ви­ще­ної тем­пе­ра­ту­ри зазнає низ­ки посту­по­вих пере­тво­рень (вугле­фі­ка­ція): торф – буре вугі­л­ля – кам’яне вугі­л­ля – антра­цит – гра­фіт. Про­цес вугле­фі­ка­ції супро­во­джу­є­ться змен­ше­н­ням об’єму, змі­ною фізи­чних вла­сти­во­стей та хімі­чно­го скла­ду.

За гене­зи­сом вугле­но­сних басей­нів побу­до­ва­на гене­ти­чна кла­си­фі­ка­ція, яка ство­ре­на за текто­ні­чним прин­ци­пом з ура­ху­ва­н­ням гео­те­кто­ні­чних умов нагро­ма­дже­н­ня вугле­но­сних фор­ма­цій.

За хара­кте­ром текто­ні­чних режи­мів виді­ля­ю­ться басей­ни трьох типів:

• Гео­син­клі­наль­ні басей­ни хара­кте­ри­зу­ю­ться вели­кою поту­жні­стю вугле­но­сних від­кла­дів (10–15 км) з чітким та частим чер­гу­ва­н­ням порід різно­го скла­ду, зна­чною кіль­кі­стю пла­стів кам’яного вугі­л­ля помір­ної поту­жно­сті, їх витри­ма­ні­стю, ліній­ною склад­ча­сті­стю, роз­ви­не­ною систе­мою роз­ло­мів, наяв­ні­стю зональ­но­сті мета­мор­фі­зму вугі­л­ля по вер­ти­ка­лі і по пло­щі.
• Пла­тформ­ні басей­ни хара­кте­ри­зу­ю­ться малою поту­жні­стю вугли­стої тов­щі, наяв­ні­стю буро­го вугі­л­ля, неве­ли­кою кіль­кі­стю пла­стів, які хара­кте­ри­зу­ю­ться незна­чною витри­ма­ні­стю і мають різну поту­жність. Заля­га­н­ня вугле­но­сних від­кла­дів гори­зон­таль­не або поло­ге, амплі­ту­да роз­рив­них пору­шень незна­чна.
• Для басей­нів пере­хі­дно­го типу хара­ктер­ні про­мі­жні зна­че­н­ня поту­жно­стей вугле­но­сної тов­щі та пла­стів вугі­л­ля, їх кіль­ко­сті і сту­пе­ня витри­ма­но­сті. Осо­бли­ві­стю текто­ні­чної будо­ви таких басей­нів є роз­ви­ток бра­хі­ан­ти­клі­наль­них скла­док, у тому числі купо­ло­по­ді­бних.
• Існу­ють також полі­ге­не­ти­чні басей­ни, де роз­ви­ну­ті декіль­ка типів одно­ча­сно. Напри­клад, Доне­цький басейн, де зі схо­ду на захід спо­сте­рі­га­є­ться послі­дов­на змі­на гео­син­клі­наль­но­го типу на пла­тформ­ний.

Фізичні властивості

Буре вугі­л­ля від­по­від­ає най­ниж­чій ста­дії вугле­фі­ка­ції і від тор­фу від­рі­зня­є­ться за вищим сту­пе­нем пере­тво­ре­н­ня рослин­них решток і вищим вмі­стом вугле­цю. Межа між тор­фом та бурим вугі­л­лям при­йма­є­ться за таки­ми пока­зни­ка­ми: вміст вугле­цю – не мен­ше 64 %, воло­ги – біль­ше 14 %, тепло­твір­на зда­тність – 20,2 МДж/кг. Буре вугі­л­ля поді­ля­ють на три гру­пи: зем­ли­сте — Б₁, мато­ве – Б₂ і бли­ску­че ‑Б₃. Між бурим і кам’яним вугі­л­лям ще виді­ля­є­ться пере­хі­дне буре дов­го­по­лу­ме­не­ве (БД).

Основ­ни­ми фізи­чни­ми вла­сти­во­стя­ми буро­го вугі­л­ля є:

• колір — сві­тло-кори­чне­вий;
• блиск (зале­жить від вмі­сту вугле­утво­рю­валь­них ком­по­нен­тів) – при пере­ва­жан­ні ком­по­нен­тів гру­пи вітре­ну та під­ви­ще­н­ня ста­дії вугле­фі­ка­ції – блиск збіль­шу­є­ться, а при збіль­шен­ні вмі­сту інер­ти­ні­ту та ліпти­ні­ту – зни­жу­є­ться;
• від­бив­на зда­тність – 0,30–0,49% (в пові­тря­но­му сере­до­ви­щі);
• злом – зем­ли­стий і нерів­ний;
• стру­кту­ра (зале­жить від фор­ми і роз­мі­ру вугле­утво­рю­валь­них ком­по­нен­тів);
• текс­ту­ра – кри­хке із зем­ли­стою текс­ту­рою;
• густи­на – 0,8–1,35 г/см³;
• твер­дість за шка­лою Моо­са – 2;
• мікро­твер­дість– 6–16 н/мм²;
• еле­ктро­про­від­ність – 10–200 Ом*м, буре вугі­л­ля пово­ди­ться як діеле­ктрик.

Крім назва­них вла­сти­во­стей вивча­ють пока­зни­ки залом­ле­н­ня і дво­за­лом­ле­н­ня, трі­щи­ну­ва­тість і загаль­ну пори­стість, міцність, пру­жні та аку­сти­чні вла­сти­во­сті.

Най­ва­жли­ві­ши­ми вла­сти­во­стя­ми буро­го вугі­л­ля є:

• воло­гість – 16–60%;
• золь­ність – за вмі­стом золи вугі­л­ля буває мало­золь­не (мен­ше 10%), сере­дньо­золь­не (10–20%) та висо­ко­золь­не (біль­ше 20%);
• вихід летю­чих речо­вин – 67–41 %;
• сір­ча­ність — за вмі­стом сір­ки вугі­л­ля буває мало­сір­ча­не (0,5–1,5%), сере­дньо­сір­ча­не (1,6–2,5%), сір­ча­не (2,6–4,0%) і висо­ко­сір­ча­не (біль­ше 4%);
• пито­ма тепло­та зго­ря­н­ня – 25,5–32,6 МДж/кг.

Еле­мен­тний (хімі­чний) склад буро­го вугі­л­ля:

• вуглець – 63–77%;
• водень – 4,0–6,3%;
• кисень і азот– бала­стні ком­по­нен­ти вугі­л­ля, при збіль­шен­ні сту­пе­ня вугле­фі­ка­ції їх вміст зни­жу­є­ться;
• фосфор – нале­жить до шкі­дли­вих домі­шок.

При петро­гра­фі­чних дослі­дже­н­нях вугі­л­ля вивча­ють мікро- та макро­ком­по­нен­ти. До мікро­ком­по­нен­тів вугі­л­ля нале­жать насту­пні гру­пи: вітри­ніт (гелі­фі­ко­ва­ні ком­по­нен­ти), фюзи­ніт, інер­ти­ніт (фюзе­ні­зо­ва­ні ком­по­нен­ти) та ліпти­ніт (ліпі­дні ком­по­нен­ти).
Серед макро­ком­по­нен­тів вугі­л­ля виді­ля­ють: вітрен, кла­рен, дюрен та фюзен. Вони роз­рі­зня­ю­ться між собою за фізи­чни­ми вла­сти­во­стя­ми (колір, блиск, стру­кту­ра, текс­ту­ра, злам).

Поширення в Україні

В Укра­ї­ні зосе­ре­дже­ні зна­чні запа­си буро­го вугі­л­ля. Основ­на части­на покла­дів зосе­ре­дже­на у Дні­пров­сько­му буро­ву­гіль­но­му басей­ні, зна­чно мен­ше у Дні­пров­сько-Доне­цькій запа­ди­ні, При­дні­стров­ській, При­кар­пат­ській та Закар­пат­ській вугле­но­сних пло­щах. Роз­ро­бля­ю­ться покла­ди Дні­пров­сько­го басей­ну та Закар­пат­ської вугле­но­сної пло­щі.
В Укра­ї­ні налі­чу­є­ться 80 родо­вищ буро­го вугі­л­ля, з яких у роз­роб­ці пере­бу­ває 3. Балан­со­ві запа­си ста­ном на січень 2021 року оці­ню­ють в 2593 млн т за кате­го­рі­єю А+В+С₁ та 300 млн т за кате­го­рі­єю С₂. Поза­ба­лан­со­ві запа­си буро­го вугі­л­ля в Укра­ї­ні оці­ню­ють у 586 млн т.

Дні­пров­ський буро­ву­гіль­ний басейн роз­та­шо­ва­ний у межах Жито­мир­ської, Чер­ка­ської, Кіро­во­град­ської, Дні­про­пе­тров­ської, Запо­різь­кої, Він­ни­цької та Київ­ської обла­стей. Басейн про­стя­га­є­ться з пів­ден­но­го схо­ду на пів­ні­чний захід на 650 км, шири­ною від 70 до 175 км. Видо­бу­ва­н­ня буро­го вугі­л­ля роз­по­ча­лось у 1871 р., а напри­кін­ці ХІХ ст. май­же при­пи­ни­лось через кон­ку­рен­цію із доне­цьким вугі­л­лям. У 50‑х рр. мину­ло­го сто­лі­т­тя видо­бу­ва­н­ня від­но­ви­ли і макси­мум видо­бу­тку при­пав на 60–80-ті рр. ХХ ст. Нара­зі видо­бу­ток зна­чно ско­ро­тив­ся і пра­цює всьо­го 5 під­при­ємств.

Вугле­но­сни­ми поро­да­ми у межах Дні­пров­сько­го буро­ву­гіль­но­го басей­ну є від­кла­ди юри, крей­ди, палео­ге­ну і нео­ге­ну. Най­більш вугле­но­сни­ми є кон­ти­нен­таль­ні від­кла­ди буча­цької серії палео­ге­ну, які роз­по­всю­дже­ні на зна­чній пло­щі (від Біло­ру­сі та м. Ром­ни до м. Мелі­то­поль). Роз­мі­ще­н­ня від­кла­дів цієї серії під­по­ряд­ко­ва­не похо­ва­ним палео­до­ли­нам пере­ва­жно еро­зій­но-текто­ні­чно­го похо­дже­н­ня, що витя­гну­ті у вигля­ді смуг субме­ри­діо­наль­но­го про­стя­га­н­ня. Дана серія поді­ля­є­ться на нижню части­ну – під­ву­гле­но­сну та верх­ню – вугле­но­сну, загаль­ною поту­жні­стю до 70 м. У вугле­но­сній части­ні серії виді­ля­ю­ться три гори­зон­ти: нижній (під­ву­гіль­ний), сере­дній (вугіль­ний) та верх­ній (надву­гіль­ний).

У вугле­но­сній тов­щі про­сте­жу­є­ться від одно­го до трьох пла­стів вугі­л­ля (І‑ІІІ), що роз­ді­ле­ні поро­дни­ми про­шар­ка­ми поту­жні­стю від 0,5 до 6 м.
Основ­ним пла­стом у басей­ні є нижній пласт (І) про­стої будо­ви, який має робо­чу поту­жність на Коро­сти­шів­сько­му, Оле­ксан­дрів­сько­му, Фастів­сько­му, Миро­нів­сько­му, Верх­ньо­дні­пров­сько­му та ін. родо­ви­щах. Поту­жність пла­ста ста­но­вить від 1 до 25 м, у сере­дньо­му 4–6 м.
Сере­дній пласт (ІІ) про­стої будо­ви має обме­же­ний роз­ви­ток по пло­щі басей­ну, робо­ча поту­жність фіксу­є­ться на Ора­тів­сько­му, Моро­зів­сько­му, Кра­сно­піль­сько­му, Синель­ни­ків­сько­му та ін. родо­ви­щах. Поту­жність пла­ста дося­гає 12 м, сере­дня поту­жність ста­но­вить 3–4 м.

Верх­ній пласт (ІІІ) хара­кте­ри­зу­є­ться непо­стій­ною поту­жні­стю (0,1–3 м), незна­чним роз­по­всю­дже­н­ням по пло­щі та під­ви­ще­ною золь­ні­стю. Робо­ча поту­жність фіксу­є­ться на Моро­зів­сько­му, Бала­хів­сько­му, Бан­ду­рів­сько­му та Семе­нів­сько-Оле­ксан­дрів­сько­му родо­ви­щах.
Пла­сти вугі­л­ля заля­га­ють май­же гори­зон­таль­но з незна­чним ухи­лом до осьо­вих частин палео­до­лин, мають непо­стій­ну поту­жність, що зро­стає від пери­фе­рії покла­дів до осьо­вої части­ни. Макси­маль­на поту­жність усіх трьох покла­дів вста­нов­ле­на на Верх­ньо­дні­пров­сько­му родо­ви­щі (29 м).
Роз­роб­ка вугіль­них родо­вищ здій­сню­є­ться від­кри­тим (роз­рі­зи) і закри­тим (шахта­ми) спосо­ба­ми.

Покла­ди буро­го вугі­л­ля у межах Дні­пров­сько-Доне­цької запа­ди­ни відо­мі на Ново­дми­трів­сько­му та Житко­ви­цько­му родо­ви­щах. Ново­дми­трів­ське родо­ви­ще, роз­та­шо­ва­не у Хар­ків­ській обла­сті. Буро­ву­гіль­ні пла­сти вхо­дять до скла­ду хар­ків­ської, пол­тав­ської та київ­ської серій палео­ге­ну та нероз­чле­но­ва­но­го нео­ге­ну. Вони об’єднані у 5 гори­зон­тів блюд­це­по­ді­бної фор­ми, загаль­ною поту­жні­стю від 8 м на пери­фе­рії до 157 м у цен­трі. Балан­со­ві запа­си за кат. А+В+С₁ ста­нов­лять 390 млн т. Житко­ви­цьке родо­ви­ще, роз­та­шо­ва­не у Сум­ській обла­сті. При­уро­че­не до Ромен­ської депре­сії, що зна­хо­ди­ться в пів­ні­чно-захі­дній части­ні Дні­пров­сько­го гра­бе­ну. На родо­ви­щі налі­чу­є­ться 4 пла­сти буро­го вугі­л­ля, поту­жні­стю від 0,7–0,9 м до 1,8–2,5 м, що заля­га­ють на гли­би­ні від 40 до 240 м.

При­дні­стров­ська вугле­но­сна пло­ща роз­та­шо­ва­на у межах Тер­но­піль­ської та Львів­ської обла­стей, у вигля­ді суб­ши­ро­тної сму­ги шири­ною від 7 до 30 км, дов­жи­ною 180 км від м. Рава-Руська до м. Шумськ. Вугле­но­сна тов­ща при­уро­че­на до нижньо­тор­тон­ських від­кла­дів міо­це­ну, поту­жні­стю до 30–50 м. Пла­сти вугі­л­ля заля­га­ють на гли­би­ні від 50 до 60 м. Пла­сти за будо­вою скла­дні, тов­щи­на неви­три­ма­на, часто мають фор­му неве­ли­ких лінз пло­щею від 0,1 до 2,5 км². Поту­жність пла­стів ста­но­вить від 0,5 до 1,5 м, іно­ді сягає 3 м. Вугі­л­ля має вели­ку золь­ність (10–50 %) та сір­ча­ність (2–10 %), вихід летких речо­вин – 30–60 %, вміст вугле­цю – 53–70 %.

При­кар­пат­ська вугле­но­сна пло­ща роз­та­шо­ва­на у межах Іва­но-Фран­ків­ської та Чер­ні­ве­цької обла­стей. Вона про­стя­га­є­ться з пів­ні­чно­го захо­ду на пів­ден­ний схід сму­гою шири­ною 15–30 км, дов­жи­ною 130 км від м. Калуш до м. Сто­ро­жи­нець.
Про­ду­ктив­ні пла­сти при­уро­че­ні до від­кла­дів верх­ньо­го тор­то­ну зов­ні­шньої зони Пере­д­кар­пат­сько­го про­ги­ну. Верх­ньо­тор­тон­ські від­кла­ди пред­став­ле­ні пістин­ською сві­тою, яка поді­ля­є­ться на три гори­зон­ти: нижньо-покут­ський, пістин­ський та верх­ньо-покут­ський. Вугле­но­сним є сере­дній, він пред­став­ле­ний чер­гу­ва­н­ням глин з піска­ми та піско­ви­ка­ми. Поту­жність гори­зон­ту скла­дає 290–320 м. Всьо­го налі­чу­є­ться три вугіль­них пла­сти, поту­жні­стю 0,5 м і біль­ше. Вугі­л­ля пере­хі­дне від буро­го до дов­го­по­лу­ме­не­во­го типу. Щіль­не, міцне, чор­но­го кольо­ру, золь­ні­стю 10–20%, вихід летких речо­вин — 43–61%, сір­ча­ність — 2,0–6,5%. Вла­сти­ва під­ви­ще­на тепло­та зго­ра­н­ня 20,5–33,5 МДж/кг.

Закар­пат­ська вугле­но­сна пло­ща роз­та­шо­ва­на у межах Закар­пат­ської обла­сті у вигля­ді сму­ги шири­ною 18–34 км. Вугіль­ні пла­сти заля­га­ють серед від­кла­дів сар­мат­сько­го, панон­сько­го та пон­ти­чно­го яру­сів нео­ге­ну. Най­більш вугле­но­сною є іль­ни­цька сві­та, яка пред­став­ле­на чер­гу­ва­н­ням глин, пісків, алев­ро­лі­тів, піско­ви­ків, туфів та туфо­бре­кчій. У сві­ті місти­ться до 10 про­шар­ків та пла­стів буро­го вугі­л­ля поту­жні­стю від кіль­кох сан­ти­ме­трів до 1–2 м, деко­ли до 5 м.
Вугі­л­ля забру­дне­не туфо­ген­ним мате­рі­а­лом, воло­гість ста­но­вить 15–35%, золь­ність – 10–40%, сір­ча­ність – 1,5–5,8%, вихід летю­чих речо­вин – 38–54%, тепло­твір­на зда­тність 16,6–25,1 МДж/кг.
До 1971 р. закри­тим спосо­бом роз­ро­бля­ли Ужго­род­ське, Бере­зин­ське, Крив­ське та Горб­ське родо­ви­ща. Нара­зі від­кри­тим спосо­бом роз­ро­бля­є­ться Іль­ни­цьке родо­ви­ще.

Нижньо­дні­стров­ська вугле­но­сна пло­ща роз­та­шо­ва­на у межах Оде­ської обла­сті. Вугле­но­сна сму­га зав­шир­шки 10–15 км про­сте­жу­є­ться з пів­ден­но­го захо­ду на пів­ні­чний схід на 35 км. Вугле­но­сни­ми поро­да­ми тут висту­па­ють від­кла­ди сар­мат­сько­го та пон­ти­чно­го яру­сів. Поту­жність про­шар­ків сар­мат­сько­го яру­су ста­но­вить пере­ва­жно 0,05–0,5 м, тіль­ки у пів­ден­ній части­ні пло­щі у райо­ні озер Ялпух та Кагул поту­жність пла­стів сягає робо­чих поту­жно­стей. Поту­жність пон­ти­чно­го пла­сту вугі­л­ля ста­но­вить від 0,1 до 1,2 м. Вугі­л­ля сар­мат­сько­го і пон­ти­чно­го віку має золь­ність 25–30 %, воло­гість – 25–27%, вихід летких речо­вин – 52–54%, сір­ча­ність – 8,3%, вміст вугле­цю – 58–60 %, тепло­ту зго­ря­н­ня –24,2–27,8 МДж/кг.

Про­я­ви вугі­л­ля Крим­сько­го пів­остро­ва пов’я­за­ні з трі­а­со­ви­ми, юрськи­ми і крей­до­ви­ми від­кла­да­ми, роз­та­шо­ва­ні в гір­ській части­ні, де вияв­ле­но і час­тко­во роз­ві­да­но 57 про­я­вів. Бешуй­ське родо­ви­ще скла­де­но дво­ма вугіль­ни­ми пла­ста­ми тов­щи­ною 0,6–0,8 м. Вугі­л­ля тут висо­ко­золь­не (40–50 %), низь­ко­го сту­пе­ня мета­мор­фі­зму, пере­хі­дне від буро­го до дов­го­по­лу­ме­не­во­го.

Поширення у світі

У сві­ті запа­си буро­го вугі­л­ля під­ра­хо­ва­но у кіль­ко­сті 1,3 трлн т. Основ­на части­на запа­сів зосе­ре­дже­на у США, Німеч­чи­ні, Укра­ї­ні, Поль­щі, Чехії, Австра­лії. Най­біль­ші басей­ни і родо­ви­ща буро­го вугі­л­ля при­уро­че­ні до ком­пле­ксу мезо-кай­но­зой­ських від­кла­дів. У Євро­пі покла­ди буро­го вугі­л­ля пов’язані із від­кла­да­ми палео­ген-нео­ге­ну, в Азії – пере­ва­жно юри, рід­ше крей­ди і палео­ген-нео­ге­ну. На інших кон­ти­нен­тах з від­кла­да­ми крей­ди та палео­ген-нео­ге­ну.

Буре вугі­л­ля у США видо­бу­ва­ють у захі­дній та пів­ден­ній части­нах кра­ї­ни (шта­ти Пів­ні­чна та Пів­ден­на Дако­та, Вайо­мінг, Мон­та­на, Юта, Коло­ра­до, Ари­зо­на, Нью-Мекси­ко, Техас, Аркан­зас, Міс­сі­сі­пі, Луї­зі­а­на, Ала­ба­ма). Відо­мі також мало­о­сво­є­ні басей­ни буро­го вугі­л­ля на Аля­сці (басейн Ліс­берн-Кол­вілл). Покла­ди вугі­л­ля у США хара­кте­ри­зу­ю­ться поло­гим заля­га­н­ням пла­стів на малих гли­би­нах, сере­дньою поту­жні­стю близь­ко 1 м, зна­чним поши­ре­н­ням по пло­щі, помір­ним вмі­стом води та газу.

Буре вугі­л­ля Німеч­чи­ни зосе­ре­дже­не у Нижньо­рейн­сько­му, Нідер­ла­у­зі­цько­му, Сере­дньо­ні­ме­цько­му, Маґде­бур­сько­му та інших басей­нах. Буро­ву­гіль­ні пла­сти при­уро­че­ні до від­кла­дів еоце­ну-міо­це­ну з поту­жні­стю, яка коли­ва­є­ться від 3–4 до 8–12 м.

У Поль­щі буре вугі­л­ля поши­ре­не пра­кти­чно по всій її тери­то­рії. Вугле­но­сни­ми ком­пле­кса­ми висту­па­ють від­кла­ди юри-нео­ге­ну. Основ­ні покла­ди пере­ва­жно міо­це­но­ві і пред­став­ле­ні м’яким бурим вугі­л­лям. Най­біль­ше родо­вищ у цен­траль­ній та захі­дній части­нах кра­ї­ни. Від­кри­тим спосо­бом буре вугі­л­ля видо­бу­ва­є­ться на Туро­шів­сько­му, Бел­ха­тів­сько­му, Конін­сько­му райо­нах. Запа­си буро­го вугі­л­ля, яке добу­ва­є­ться в цен­траль­но­му (Малі­нец, Ада­мув) і пів­ден­но-захі­дно­му (Туро­шув, Жари) райо­нах Поль­щі, оці­ню­ю­ться в 14 млрд. т.

Видо­бу­ток буро­го вугі­л­ля у Чехії здій­сню­є­ться пере­ва­жно від­кри­тим спосо­бом. Най­біль­шим буро­ву­гіль­ним басей­ном є Пів­ні­чно-Чеський басейн, що роз­та­шо­ва­ний у райо­ні Рудних гір. Його дов­жи­на скла­дає 65 км, при шири­ні від 1 до 26 км. Поту­жність пла­стів вугі­л­ля змі­ню­є­ться від 1 до 65 м.

Біль­ше поло­ви­ни запа­сів вугі­л­ля Індії зосе­ре­дже­но у шта­тах Біхар, Захі­дна Бен­га­лія та Мад­хья-Пра­деш. Най­біль­шим буро­ву­гіль­ним родо­ви­щем у Індії є родо­ви­ще Ней­ве­лі, що зна­хо­ди­ться у шта­ті Таміл­над. Загаль­ні запа­си буро­го вугі­л­ля на цьо­му родо­ви­щі оці­ню­ють у 3,3 млрд т. Тут роз­ро­бля­є­ться один пласт, поту­жні­стю 18 м. Вугі­л­ля мало­золь­не (3%), воло­гість 50%, вихід летких речо­вин 25%, тепло­та зго­ря­н­ня 10,2–15,0 МДж/кг.

У Австра­лії буре вугі­л­ля видо­бу­ва­ють у басей­ні Латроб-Вал­лі, що зна­хо­ди­ться у шта­ті Вікто­рія. Загаль­ні запа­си вугі­л­ля оці­ню­ю­ться у 113 млрд т. про­ду­ктив­ні пла­сти пов’язані із олі­го­цен-міо­це­но­ви­ми від­кла­да­ми. Най­біль­ши­ми родо­ви­ща­ми є Яллорн і Мору­елл, що роз­та­шо­ва­ні у доли­ні р. Латроб.

Буре вугі­л­ля є важли­вим при­ро­дним ресур­сом з вели­ки­ми запа­са­ми як в Укра­ї­ні, так і у сві­ті. В Укра­ї­ні основ­ні покла­ди зосе­ре­дже­ні в Дні­пров­сько­му буро­ву­гіль­но­му басей­ні, а також у Дні­пров­сько-Доне­цькій запа­ди­ні, При­дні­стров­ській, При­кар­пат­ській та Закар­пат­ській вугле­но­сних пло­щах. Ці запа­си мають зна­чний потен­ці­ал, але для їх ефе­ктив­но­го вико­ри­ста­н­ня необ­хі­дні суча­сні техно­ло­гії видо­бу­тку та управ­лі­н­ня. Ефе­ктив­не вико­ри­ста­н­ня буро­го вугі­л­ля є клю­чо­вим для енер­ге­ти­чної без­пе­ки та еко­но­мі­чно­го роз­ви­тку бага­тьох кра­їн.