Дацит — це ефу­зив­на магма­ти­чна поро­да, що нале­жить до гру­пи сере­дніх вул­ка­ні­чних порід і займає про­мі­жне поло­же­н­ня між ріо­лі­та­ми та анде­зи­та­ми.

Назва дацит похо­дить від коли­шньої Рим­ської про­він­ції Дакія, яка лежа­ла між річкою Дунай і Кар­пат­ськи­ми гора­ми (тепер суча­сні Руму­нія та Мол­до­ва).

Цю назву впер­ше вико­ри­став у 1863 році австрій­ські гео­ло­ги Франц фон Хау­ер і Гві­до Ста­хе у сво­їй нау­ко­вій робо­ті «Гео­ло­гія Транс­іль­ва­нії». Вони поси­ла­ли­ся на опис гір­ської поро­ди, опу­блі­ко­ва­ний того ж року німе­цьким гео­ло­гом Фер­ди­нан­дом Цір­ке­лем у зві­тах Австрій­ської ака­де­мії наук у Від­ні. Дацит спо­ча­тку визна­чав­ся як новий тип гір­ської поро­ди для від­окрем­ле­н­ня вапня­но-лужних порід з вкра­плен­ни­ка­ми олі­го­кла­зу (даци­тів) від порід з вкра­плен­ни­ка­ми орто­кла­зу (ріо­лі­тів).

Дацит вхо­дить до пере­лі­ку кори­сних копа­лин загаль­но­дер­жав­но­го зна­че­н­ня, затвер­дже­но­го поста­но­вою Кабі­не­ту Міні­стрів Укра­ї­ни від 12 гру­дня 1994 р. № 827, як сиро­ви­на для каме­ню буто­во­го та щебе­ню.

Уза­галь­не­ний міне­раль­ний склад даци­ту є про­мі­жним між ріо­лі­том та анде­зи­том. Хара­кте­ри­зу­є­ться висо­ким вмі­стом крем­не­зе­му (при­бли­зно 63–68 %), що надає йому сві­тло­го від­тін­ку – зазви­чай сіро­го, сві­тло-буро­го або зеле­ну­ва­то­го кольо­ру. Основ­ни­ми міне­ра­ла­ми даци­ту є кварц, пла­гі­о­клаз (анде­зин-олі­го­клаз), біо­тит, рого­ва обман­ка, іно­ді авгіт і піро­ксе­ни.

Стру­кту­ра най­ча­сті­ше пор­фі­ро­ва: у скло­по­ді­бній або дрі­бно­зер­ни­стій масі містя­ться вкра­плен­н­ня квар­цу й пла­гі­о­кла­зу, рід­ше інших міне­ра­лів.

Вла­сти­во­сті даци­ту зумов­лю­ють його вико­ри­ста­н­ня у госпо­дар­стві. Зав­дя­ки висо­кій міцно­сті та стій­ко­сті до виві­трю­ва­н­ня він засто­со­ву­є­ться як буді­вель­ний і обли­цю­валь­ний камінь, а також як щебінь у доро­жньо­му будів­ни­цтві. За твер­ді­стю дацит займає про­мі­жне місце між гра­ні­том та базаль­том: за шка­лою Моо­са він має пока­зник 6–7. Це озна­чає, що поро­да досить твер­да, але водно­час не кри­хка, що робить її при­да­тною для оброб­ки. Поро­да добре чинить опір меха­ні­чним наван­та­же­н­ням, сти­ран­ню та атмо­сфер­ним впли­вам.

Дацит є від­но­сно поши­ре­ним і зустрі­ча­є­ться в різних текто­ні­чних та магма­ти­чних кон­текс­тах:

• В оке­а­ні­чних вул­ка­ні­чних сері­ях. При­кла­ди: Іслан­дія (хре­бет Гей­дар­спор­дур), хре­бет Хуан-де-Фука.
• У вапня­но-лужних та толе­ї­то­вих вул­ка­ні­чних сері­ях зон субду­кції острів­них дуг та актив­них кон­ти­нен­таль­них окра­їн. При­кла­да­ми даци­то­во­го магма­ти­зму в острів­них дугах є Япо­нія, Філіп­пі­ни, Але­ут­ські остро­ви, Антиль­ські остро­ви, Зонд­ська дуга (гора Батур), Тон­га та Пів­ден­ні Сан­дві­че­ві остро­ви. При­кла­да­ми даци­то­во­го магма­ти­зму в актив­них кон­ти­нен­таль­них окра­ї­нах є Каска­дний хре­бет, Гва­те­ма­ла та Анди (Еква­дор, Перу та Чилі).
• У кон­ти­нен­таль­них вул­ка­ні­чних сері­ях, часто в асо­ці­а­ції з толе­ї­то­ви­ми базаль­та­ми та про­мі­жни­ми поро­да­ми.

Типо­вим місцем похо­дже­н­ня даци­ту є кар’єр Гізел­ла побли­зу Поє­ні, Клуж у Руму­нії. Інші місця похо­дже­н­ня даци­ту в Євро­пі: Німеч­чи­на (Вай­зель­берг ), Гре­ція ( Нісі­рос і Тера ), Іта­лія (у квар­цо­во­му пор­фі­рі Боль­ца­но та Сар­ди­нії ), Австрія (Шти­рій­ська вул­ка­ні­чна дуга), Шотлан­дія ( Аргайл ), Сло­вач­чи­на , Іспа­нія (Ель-Оязо побли­зу Аль­ме­рії ), Фран­ція ( масив Есте­рель) та Угор­щи­на (гора Чоді).

За межа­ми Євро­пи зна­хо­дя­ться такі місця, як Іран, Марок­ко, Нова Зелан­дія (вул­ка­ні­чний регіон Тау­по), Туреч­чи­на, Спо­лу­че­ні Шта­ти та Зам­бія.

Також дацит зна­йде­ний поза­зем­ним шля­хом у каль­де­рі Нілі Пате­ра Вели­ко­го Сир­ті­са на Мар­сі.

У 2002 році космі­чний апа­рат NASA THEMIS вийшов на орбі­ту Мар­са та почав дослі­дже­н­ня поверх­ні пла­не­ти за допо­мо­гою тепло­ві­зій­ної томо­гра­фії. Його при­ла­ди дозво­ля­ли визна­ча­ти міне­ра­ло­гі­чний склад гір­ських порід і скла­да­ти кар­ти їхньо­го поши­ре­н­ня.

Дані пока­за­ли, що основ­ною вул­ка­ні­чною поро­дою на поверх­ні Мар­са є базальт. Вели­кий Сір­тіс — це вели­че­зний базаль­то­вий вул­кан зав­шир­шки близь­ко 1300 км побли­зу мар­сі­ан­сько­го еква­то­ра, з каль­де­ра­ми на вер­ши­ні та числен­ни­ми жер­ла­ми на схи­лах. Вивер­же­н­ня сфор­му­ва­ли скло­по­ді­бні крем­не­зе­ми­сті пото­ки даци­ту, що утво­ри­ли кону­си висо­тою до 300 м і лаво­ві пото­ки зав­довж­ки до 20 км.

У скла­ді вул­ка­ні­чних порід Вели­ко­го Сір­ті спо­сте­рі­га­ли даци­ти та обси­ді­а­ни, поді­бні до тих, що тра­пля­ю­ться на Зем­лі, напри­клад, у вул­ка­нів Худ (США) чи Фудзі (Япо­нія). Це свід­чить про фор­му­ва­н­ня на Мар­сі скла­дних магм, що вини­кли вна­слі­док час­тко­во­го плав­ле­н­ня та фра­кцій­ної кри­ста­лі­за­ції.

Бага­то зраз­ків даци­ту від­зна­ча­ю­ться дрі­бно­зер­ни­стою стру­кту­рою та від­но­сною одно­рі­дні­стю скла­ду. Зав­дя­ки цим вла­сти­во­стям ще в дав­ни­ну люди вико­ри­сто­ву­ва­ли його для виго­тов­ле­н­ня зна­рядь пра­ці та побу­то­вих пре­дме­тів. Обро­бле­ний у вигля­ді нако­не­чни­ків спи­сів, скреб­ків чи ножо­вих лез, дацит посту­па­є­ться обси­ді­а­ну за гостро­тою, про­те зна­чно пере­вер­шує його за міцні­стю й дов­го­ві­чні­стю.

У суча­сно­сті дацит широ­ко вико­ри­сто­ву­ють у будів­ни­цтві: як щебінь для бето­ну й асфаль­ту, мате­рі­ал для фун­да­мен­тів і доро­жніх покрит­тів. Зав­дя­ки деко­ра­тив­ним від­тін­кам він при­да­тний для обли­цю­ва­н­ня, виго­тов­ле­н­ня плит, схо­дів і пам’ятників. Крім того, його засто­со­ву­ють у виро­бни­цтві міне­раль­ної вати, кера­мі­ки та скла.