Пали­гор­ськіт, також відо­мий як атта­пуль­гіт — це гли­ни­стий міне­рал, водний силі­кат магнію з нитко­по­ді­бною лан­цюж­ко­во-шару­ва­тою будо­вою. Він зустрі­ча­є­ться в кон­текс­ті сер­пен­ти­ні­зо­ва­них уль­тра­о­снов­них порід, у мер­лах та мета­мор­фі­чних доло­мі­тах, а також у гідро­тер­маль­них жилах або гра­ні­тних пегма­ти­тах. Він також зустрі­ча­є­ться в ґрун­тах та від­кла­де­н­нях, що утво­рю­ю­ться в резуль­та­ті змі­ни цих порід, осо­бли­во в посу­шли­вих та напів­по­су­шли­вих регіо­нах. Міне­рал має висо­ку пито­му поверх­ню, зна­чну сорб­цій­ну зда­тність і ста­біль­ність у широ­ко­му діа­па­зо­ні фізи­ко-хімі­чних умов. Ці вла­сти­во­сті зумов­лю­ють про­ми­сло­ве зна­че­н­ня палі­гор­ські­ту як сор­бен­ту, ката­лі­за­то­ра, носія актив­них речо­вин та ком­по­нен­та в різних галу­зях виро­бни­цтва. Це один з типів фул­ле­ро­вої гли­ни (гли­ни, що вико­ри­сто­ву­ю­ться, як абсор­бент, фільтр або від­бі­лю­вач).

Пали­гор­ськіт впер­ше був опи­са­ний у 1862 році для родо­ви­ща Пали­гор­ська на річці Попов­ка, Сере­дній Урал, Росія. Сино­нім ата­пуль­гіт похо­дить від назви міста Атта­пуль­гус у США, що в край­ньо­му пів­ден­но-захі­дно­му куто­чку шта­ту Джор­джія, де цей міне­рал є поши­ре­ним і видо­бу­ва­є­ться від­кри­тим спосо­бом.

Пали­гор­ськіт вхо­дить до пере­лі­ку кори­сних копа­лин загаль­но­дер­жав­но­го зна­че­н­ня, затвер­дже­но­го поста­но­вою Кабі­не­ту Міні­стрів Укра­ї­ни від 12 гру­дня 1994 р. № 827, як адсорб­цій­на сиро­ви­на.

Палі­гор­ськіт фор­му­є­ться пере­ва­жно в оса­до­вих басей­нах ари­дних і напів­а­ри­дних клі­ма­ти­чних зон. Най­спри­я­тли­ві­ши­ми умо­ва­ми є лагун­ні та мор­ські басей­ни з висо­кою міне­ра­лі­за­ці­єю води, обме­же­ним водо­об­мі­ном та під­ви­ще­ною кон­цен­тра­ці­єю іонів Mg²⁺, Si⁴⁺ і Al³⁺. Про­цес кри­ста­лі­за­ції від­бу­ва­є­ться у слаб­ко­лу­жно­му або ней­траль­но­му сере­до­ви­щі при інтен­сив­но­му випа­ро­ву­ван­ні.

Окрім седи­мен­та­цій­но­го похо­дже­н­ня, палі­гор­ськіт може фор­му­ва­ти­ся під впли­вом гідро­тер­маль­них роз­чи­нів, зба­га­че­них крем­не­зе­мом і магні­єм, що від­кла­да­ють міне­рал у трі­щи­нах та порах оса­до­вих і вул­ка­но­ген­но-оса­до­вих порід. У деяких випад­ках він є про­ду­ктом діа­ге­не­ти­чних змін мон­тмо­ри­ло­ні­ту чи сепі­о­лі­ту, а також резуль­та­том виві­трю­ва­н­ня пер­вин­них силі­ка­тів у посу­шли­вих клі­ма­ти­чних умо­вах.

Кри­ста­лі­чна стру­кту­ра міне­ра­лу є про­мі­жним типом між лан­цю­го­ви­ми і шару­ва­ти­ми силі­ка­та­ми. У вису­ше­но­му ста­ні пали­гор­ські­то­ві гли­ни зазви­чай дуже лег­кі, силь­но пори­сті, не тонуть у воді. Пали­гор­ськіт — висо­ко­дис­пер­сний міне­рал, що має роз­ви­не­ну пито­му поверх­ню і зда­тність до катіон­но­го обмі­ну. Цео­лі­то­ві кана­ли дозво­ля­ють погли­на­ти мало­ро­змір­ні моле­ку­ли таких речо­вин, як вода, амі­ак та ін. Вто­рин­ні пори пали­гор­ські­ту вияв­ля­ють висо­кі адсорб­цій­ні вла­сти­во­сті по від­но­шен­ню до вугле­во­днів, зокре­ма до аль­де­гі­дів, есте­рів, вищих спир­тів, кислот.

За фізи­чни­ми хара­кте­ри­сти­ка­ми пали­гор­ськіт має білий, сіру­ва­тий, жов­ту­ва­тий або зеле­ну­ва­тий колір, тьмя­ний зем­ли­стий блиск, іно­ді напів­про­зо­рий вигляд. Його твер­дість неве­ли­ка — 2–2,5 за шка­лою Моо­са, густи­на коли­ва­є­ться від 2,0 до 2,3 г/см³, а злам — нерів­ний і воло­кни­стий. Кри­ста­ли зде­біль­шо­го утво­рю­ють гол­ча­сті та воло­кни­сті агре­га­ти, іно­ді про­ме­ни­сті ску­пче­н­ня, які добре видно під мікро­ско­пом.

Важли­вим є також тер­мі­чний хара­ктер цьо­го міне­ра­лу. При нагрі­ван­ні до 200–300 °C пали­гор­ськіт втра­чає адсор­бо­ва­ну воду, при 600–700 °C від­бу­ва­є­ться дегі­дро­кси­лю­ва­н­ня, а за тем­пе­ра­тур понад 800 °C стру­кту­ра руй­ну­є­ться, пере­тво­рю­ю­чись на амор­фні фази. Водно­час він про­яв­ляє висо­ку тиксо­тро­пність — зда­тність утво­рю­ва­ти стій­кі коло­ї­дні гелі, що зумов­лює широ­ке засто­су­ва­н­ня у різних галу­зях.

Серед числен­них його про­я­вів наве­де­мо вели­ке аме­ри­кан­ське родо­ви­ще Атта­пуль­гус (Джор­джія) та Пенд-Орейль побли­зу Метал­лайн-Фоллз (Вашинг­тон), з яких похо­дять вели­кі пла­сти, пов’я­за­ні з кри­ста­ла­ми каль­ци­ту та бари­ту. Пали­гор­скіт відо­мий у хоро­ших зраз­ках у бага­тьох інших кра­ї­нах (Укра­ї­на, Мекси­ка, Вели­ка Бри­та­нія). Серед усіх цих про­я­вів слід осо­бли­во зга­да­ти Фіштель (Бава­рія, Німеч­чи­на), де утво­ри­ли­ся вра­жа­ю­чі ску­пче­н­ня, що скла­да­ю­ться з пали­гор­скі­ту, магне­ти­ту та апа­ти­ту.

В Укра­ї­ні про­я­ви пали­гор­ські­то­вих глин зна­йде­ні біля м. Коро­стень Жито­мир­ської обл., Сім­фе­ро­по­ля, Чер­кас та ін. Візу­аль­но пали­гор­ські­то­ву гли­ну у водо­на­си­че­но­му ста­ні скла­дно від­рі­зни­ти від глин іншо­го міне­раль­но­го скла­ду, тому біль­шість про­я­вів цьо­го міне­ра­лу зали­ша­ю­ться не задо­ку­мен­то­ва­ни­ми. Основ­на мінерально-сировин¬на база пали­гор­ські­ту в Укра­ї­ні пред­став­ле­на Чер­ка­ським родо­ви­щем бен­то­ні­то­вих і пали­гор­ські­то­вих глин.

З архе­о­ло­гі­чних дослі­джень відо­мо, що міне­рал вико­ри­сто­ву­ва­ли ще доко­лум­бо­вою циві­лі­за­ці­єю Майя як бла­ки­тний пігмент на кера­мі­ці, скуль­пту­рах, фре­сках і текс­ти­лі.

Висо­ка адсорб­цій­на зда­тність цих глин робить їх при­да­тни­ми для очи­ще­н­ня дов­кі­л­ля від небез­пе­чних речо­вин та погли­на­н­ня непри­єм­них запа­хів. Вико­ри­сто­ву­ють для виго­тов­ле­н­ня засо­бів для чище­н­ня, буро­вих роз­чи­нів, як тепло­ізо­ля­цій­ний і зву­ко­ізо­ля­цій­ний мате­рі­ал, як сор­бент і ката­лі­за­тор у нафто­хі­мі­чній, мета­лур­гій­ній, атом­ній про­ми­сло­во­стях, а також при виро­бни­цтві отру­то­хі­мі­ка­тів, добрив, напов­ню­ва­чів у пігмен­тах, фар­бах, лаках, пла­стма­сах, для очи­ще­н­ня хар­чо­вих і про­ми­сло­вих олив.